Що робити, якщо ти втратив своє місце в житті?

Психологічне насилля зазвичай розглядають з того боку, де є жертва та агресор. Я хочу поділитися своїми думками про те, що іноді ми самі завдаємо собі шкоди, ставимося до себе не дбайливо, не уважно, навіть жорстоко.

Наприклад, коли я погоджуюсь із пропозиціями іншого, переступаючи через себе чи не помічаючи власного бажання.

– Підемо в кіно? – Ходімо, – відповів. Хоча зараз пізній вечір, я втомилася і завтра рано вставати.

– Що тобі хочеться поїсти? – Те саме що й ти. – А я чого хочу? Я голодна взагалі? Чи зараз хотіла б танцювати?

Це такі маленькі, здавалося б, не дуже важливі зауваження того, як я живу, чи своє життя, чи для себе.

У прогресії це можуть бути значніші рішення іншого (інших), яким я слідую:

• завести сім’ю, дитину або навіть двох,
• переїхати куди не бажаю,
• працювати там де не подобається або не платять достатньо,
• приходити на зустріч, якщо не хочеться чи хвора,
• виконувати обов’язки, що не відповідають домовленості.
• Або взагалі не домовлятися, підлаштовуватись під інших. Адаптуватися і не пробувати змінювати (бо думки такі навіть не спадають на думку, або приходять – “але що я можу змінити, це мені не посильно”…).

При цьому я можу відчувати провину, розчарування, біль, відчуття начебто живу не своє життя, тривогу чи страх. Почуття можуть бути не яскраво виражені, адже було б нестерпно жити у таких переживаннях. Часто є фонове відчуття нещастя, щось не так.

Чому так відбувається?

Часто, тому що просто немає звички, такої навички – прислухатися до себе, свого тіла, своїх почуттів. Наприклад, коли я була дитиною, батьки вирішували за мене, коли я хочу їсти, коли спати, пити, на який гурток ходити, малювати чи грати на скрипці. А я їм довіряла(сь), мене не перепитували як мені – чи подобається, чи добре, а може бути нестерпно. Я могла пробувати говорити про це, але у відповідь не отримувала підтримки та розуміння, тому що “дорослий завжди правий”, “мама знає краще”. Як в анектоті: – Іди додому, Мишенько!, – Мамо, добре! А що я хочу, какати чи їсти? 🙂

До молодшого підліткового віку, спираючись на “правильно/не правильно” батьків, оточення, я сама вибирала те, що “добре” для інших, прийнятно. Дівчинці належить займатися танцями, а не боксом. Малювати – витрачати час даремно. До певного віку настав час заміж виходити, дітей заводити. Я звикла виконувати вимоги невидимих ​​цензорів, які контролюють мої рішення.

На той час моя чутливість до себе міцно засинає. Щоб її виявити, потрібно чимало попрацювати і, можливо, зіткнутися з неприємними новинами: у моєму житті немає того, що приносить радість та задоволення. Або є, але дуже мало. Цього не вистачає, щоб наповнитись, набратися ресурсів та сил.

Зате багато всього “висмоктує”, виснажує мене (іноді буквально, тоді трапляється депресія, емоційне вигоряння або виявляються психосоматичні симптоми, показуючи, що щось не так, мені погано). Можливо, що до цього етапу стане можливим виявити давно “сплячі”, приховані від себе почуття, переживання — безсилля, туги, розпачу.

Що тоді робити?

У цей момент є шанс та привід помітити себе! Що я роблю зі своїм життям, як я його живу? Що хотілося б залишити, а що я можу змінити? Адже дещо можна змінити досить просто: поміняти раціон, розпорядок дня та сну, оновити гардероб чи позбавиться ненависного сервізу разом із сервантом! 🙂

Складніше міняти щось у стосунках. Мої зміни точно відбиваються на близьких і ніколи заздалегідь не відомо, яким чином це “відгукнеться”. Буває, за рік-п’ять-десять-двадцять років виявляєш, що поруч людина, з якою вже давно не хочеш бути. А можливо, й не хотів…

Таке усвідомлення, звичайно, лякає. Страшно, соромно, боляче. І не ясно, що тепер робити з цим: адже завжди є варіанти щонайменше два.

Іти, починати якийсь новий етап не просто, дуже. Якщо додати в цей грудок болю прихильність, загальний побут, дітей, матеріальні цінності та звичний, стабільний уклад, то можна без складних висновків зрозуміти, чому часто пари залишаються разом. Незважаючи на те, що поряд не добре.

Це сумно, але надійно.

Тоді можна постаратися перестати відчувати: біль, самотність, огида, туга за чимось, чого не сталося. Разом з цим (так влаштована психіка), і радості, ніжності, цікавості теж поменшає. Продовжувати ігнорувати себе. Продовжувати завдавати собі шкоди. Завдавати собі психологічного болю, добровільно. Чи не відчувати задоволення.

На мій погляд, це простіший, але дуже жорстокий спосіб поводження з собою.

Для того, щоб спромогтися щось змінити, вам доведеться докласти чимало зусиль.

Ймовірно, рішення не прийде одразу. Часто для цього знадобляться роки. Щоб відновити втрачений інтерес до життя. Щоб наново дізнатися, що мене тішить, надихає, збуджує. Від чого мені ніжно хочеться плакати чи сміються. А ще, належить знайти або створити “опори”, які допомагатимуть не впасти. Такі собі психологічні милиці). А потім, напевно, стане можливим помітити свої внутрішні сили. Тепер можна спиратися і на себе (і це не про “я все і так можу сама!”, а цінність себе і найбільшу важливість у житті – себе), в цьому також багато задоволення!

Психотерапія допоможе прискорити процес усвідомлення. Налагодити контакт із собою, зі своїми інтересами, можливостями та бажаннями. Звичайно, це теж не швидкий, але часто якісний спосіб розібратися, що до чого в моєму житті. Як і чому хочу вибирати себе. Як жити у задоволенні.