Чому ви завжди обираєте інших, а не себе?

Можливо, більше, ніж вам здається.

Полічіть зі мною.

Раз – коли сказали “та все нормально”, хоча всередині все горіло.

Два – коли погодились на зустріч, якої не хотіли, бо було незручно відмовити.

Три – коли промовчали, коли вас образили, бо “не хотілося псувати атмосферу”.

Чотири – коли підлаштували свою думку під чужу, щоб не сперечатись.

П’ять – коли лишились там, де вже давно хотілось піти.

Скільки у вас вийшло? Десять? Двадцять? Чи ви вже навіть не рахуєте? Бо це стало способом жити.

І все це не тому, що ви слабкі.

А тому, що колись ви засвоїли одну дуже небезпечну думку:

“Якщо я буду незручним – мене залишать”.

Ми звикли боятися конфліктів, розчарувати когось, здатися “незручним”, токсичним чи егоїстичним.

Спочатку поступаєшся дрібницями: йдеш туди, куди не хочеш, дивишся фільм, від якого нудить, мовчиш там, де треба було б гучно грюкнути дверима. А потім одного дня ловиш себе на думці: “Я навіть не знаю, чого хочу”. Бо занадто довго жив тим, чого хотіли інші.

І тоді починається життя, в якому людина потроху відмовляється від себе.

Вона більше думає про те, що відчувають інші, ніж про власні почуття.
Більше боїться когось образити, ніж дозволяє собі бути чесною.
Частіше питає: “А як буде правильно для них?”, ніж “А чого хочу я?”.

Чому ми обираємо інших, а не себе?

Причин може бути багато. І дуже часто вони починаються ще в дитинстві.

Якщо любов потрібно було “заробляти”, якщо за незгоду карали образою чи холодом, мозок швидко робить висновок: “Краще промовчати, ніж втратити близькість”

А ще є наша еволюція.

Для мозку відкидання довгий час означало реальну загрозу виживанню.

Саме тому страх бути покинутим іноді здається сильнішим, ніж бажання бути собою.

• Страх самотності. Здається, що краще бути з кимось незрозумілим, з ким треба весь час терпіти, ніж наодинці з собою
• Брехлива ідея про “любов треба заслужити”. Нам здається, що нас люблять лише тоді, коли ми зручні, поступливі й завжди “на зв’язку”
• Помилковий рятівний жилет. “Якщо я зараз промовчу, то збережу стосунки”. Спойлер: збережете, але ціною власної психіки. І рано чи пізно цей внутрішній вибух усе одно зруйнує все навколо.

І ось вам вже 30, 40, 50 років, а всередині досі сидить та дитина, яка на автоматі мовчить, погоджується і посміхається, навіть коли хочеться крикнути.

Найцікавіше, що це майже ніколи не відбувається свідомо.

Просто одного дня ви помічаєте, що вже не знаєте, що любите.
Чого хочете. Де ваші межі. І чому всередині так багато втоми.

Бо кожного разу, коли ви зраджуєте собі, ви ніби віддаляєтеся від себе ще на один крок.

І знаєте, що найболючіше? Виявляється, навіть якщо постійно зраджувати себе –  це не гарантує, що тебе не залишать.

І тоді залишається питання:

“Якщо я так старався бути зручним… то навіщо я відмовлявся від себе?”

Як зрозуміти, що ви знову себе зрадили?

Ловіть маркери у тілі та думках:

1. Тіло сигналізує першим. З’являється відчуття скутості в грудях, кома в горлі, дика втома ще до початку розмови, апатія.
2. Тихе роздратування. Людина ніби нічого поганого не зробила, але вас від неї вже тіпає. Це тому, що всередині накопичився багаж несказаного “ні”.
3. Відчуття порожнечі. Ви робите все, щоб усім довкола було добре, але всередині випалена пустеля.

Що з цим робити?

Хороша новина в тому, що повертатися до себе можна.

Не одним великим рішенням.

А маленькими кроками.

Не треба одразу йти на баррикади й влаштовувати революції з криками “Я вам більше не слуга!”. Почніть з маленьких кроків:

• Зробіть паузу перед “так”. Домовтеся з собою брати час на роздуми. Замість автоматичного “та звісно!” скажіть: “Дай мені хвильку, я подивлюся по своїх планах і відповім”
• Запитуйте себе: “А чого хочу я?”. Навіть у дрібницях: у виборі кави, місця для прогулянки чи фільму на вечір. Повертайте фокус уваги на свій внутрішній компас
• Дозвольте іншим розчаровуватися у вас. Це найскладніше. Але правда в тому, що зрілі стосунки витримують наше “ні”. А якщо стосунки тримаються виключно на вашому терпінні та самопожертві – то чи були вони насправді? 

Кожна маленька зрада собі не зникає. Вона накопичується.

Спочатку – втомою. Потім – образою. Потім – байдужістю. А потім людина просто більше не має сил бути в цих стосунках.

Тобто дозвольте собі, для початку періодично:

• Сказати “ні”, коли хочеться сказати “ні”
• Не пояснювати кожну свою відмову
• Дозволити собі мати іншу думку
• Перестати рятувати всіх навколо
• Запитувати себе не лише “що від мене очікують?”, а й “чого хочу я?”

Бо здорові стосунки не вимагають, щоб ви втрачали себе.

Якщо для того, щоб вас любили, потрібно постійно відмовлятися від власних потреб – це вже дуже висока ціна.

А тепер чесне запитання.

Коли востаннє ви зрадили себе лише для того, щоб не втратити когось іншого?

Якщо впізнали себе в цьому тексті і відчуваєте, що пора вчитися говорити “ні” без почуття провини – можемо розібратись з цим разом.

Автор статті: психолог в методі КПТ, Чорнобай Марина