Як не збожеволіти в еміграції?

Частина 1. Як налаштуватися на розв’язання  труднощів в еміграції?

У цьому циклі статей мені хочеться поговорити про проблеми, з якими зустрічаються люди, які зважилися на еміграцію. Професійної літератури щодо цього досить багато, проте найчастіше еміграція сприймається як результат зваженого рішення та деякої попередньої підготовки.

У нинішніх реаліях війни ми набагато частіше маємо справу з вимушеною і часто екстреною еміграцією, яка часто супроводжується іншими травматичними подіями, такими як втрата домівки, посттравматичний стресовий розлад або розлука з близькими. Одним словом, нинішня еміграція більшості українців не дорівнює «звичайній» еміграції та протікає трохи інакше. Тому можна з подивом виявити, що фаза «ейфорії від нового місця», яка за класикою є першим етапом адаптації до нового місця проживання – «пройшла повз вас». Ви можете жити в гарному місці, мати можливість відвідувати якісь приємні місця, але не відчувати при цьому ніякої ейфорії, а, навпаки, тужити за рідним ліжком або звичним магазинчиком за рогом.

З іншого боку, хочеться зазначити, що з кожною прочитаною інформацією на тему еміграції виникає специфічне депресивне відчуття. Коли я сама почала заглиблюватися в цю тему, то після десятка прочитаних статей склалося відчуття, що це певна травма, яка неминуче змінює життя людини у гіршу сторону. І начебто ніяких можливостей, щоб це було інакше – просто не існує. Так, є очевидні плюси таких змін в долі людини, але ніби вони завжди будуть набагато меншими, ніж труднощі й проблеми, які тепер супроводжуватимуть її все життя. Однак такий погляд не є єдиним можливим. Поясню на абстрактному прикладі:

Візьмемо «цивільну ситуацію», коли сім’я переїжджає в інший район і дитина змушена піти до нової школи. З одного боку, це, безумовно, стрес для дитини, адже тепер вона має знаходити спільну мову з іншими викладачами, заводити нових друзів, підлаштовуватися під незвичні правила. І невдачі у цій адаптації закономірно викликають неприємні емоції. З іншого боку – така дитина отримує певну можливість напрацювати нові якості та стати самостійнішою. І цей досвід може допомогти їй у подальшій соціалізації. Якщо провести уявний експеримент, то такій дитині простіше буде адаптуватися до гуртожитку в інституті, в іншому місті, ніж тій, яка ніколи не мала такого досвіду.

У дитячій психології є таке поняття, як «зона найближчого розвитку». Це певна сукупність потенційних навичок дитини, яких вона ще немає на цей час, але які вона може розвинути доклавши зусиль або за допомогою дорослих. При цьому, якщо перед дитиною постійно ставляться надто прості завдання (які вона вже вільно вирішує і не потрібно докладати якихось додаткових зусиль) – це заважає її розвитку. Якщо ж ставляться лише надто складні – це її фруструє, змушує відчувати некорисне безсилля та нікчемність. А ось постійне формування завдань, які потраплятимуть у «зону найближчого розвитку» є оптимальним варіантом для інвестицій у щасливе майбутнє дитини.

Тепер повернемося від теми дитячої психології до вимушеної еміграції та адаптації до нової культури. Найчастіше це завдання для багатьох лежить якраз за межами «зони найближчого розвитку», оскільки кількість всього того, що потрібно напрацювати, розвинути та змінити у собі фруструє та породжує почуття безпорадності. Як у того малюка, від якого у 3 роки вимагають читати та рахувати. Але з іншого боку, це зовсім не означає, що ви не маєте жодних шансів перетягнути її в потрібну зону. Так, це буде не просто, вимагатиме праці й можливо навіть якихось кардинальних особистісних змін, але після цього ваше самовідчуття може змінитися на краще. Як навряд чи будь-коли могло б змінитися, якби ви не зіткнулися з цією необхідністю. Можливо вам властиво оберігати себе від стресів, уникати прийняття якихось важливих рішень, намагатися максимально уникати будь-яких складнощів і це позбавляло вас чогось. А ви, швидше за все, не помічали цих поневірянь. Або не мали достатньо сміливості, щоби щось почати змінювати.

Так, згадуються меми, що з’явилися на початку війни: питання до коучів: ну ось ми всі та вийшли із зони комфорту. А далі що???

Але я скоріше закликаю до того, щоб зусиллям волі розігнати напад депресивності від того, що тепер потрібно докладати багато зусиль до адаптації. І подивитися на це, як на можливість змінити в першу чергу себе. Тоді буде більше сил справлятися з труднощами, яких безліч. А про те, як допомогти собі перейти «в зону найближчого розвитку», ми поговоримо в наступних статтях.